Як виглядає невизнана «свобода»: «ЛНР» – шахтарський край на останньому подиху
Ольга Ранська | Всі новини автора
Сумнозвісні події 2014 року, звичайно ж, не могли не торкнутися найсхіднішої області України – Луганщини. Варто лише подивитися на карту: Регіон буквально «вклинюється» в територію Росії, кордон з РФ огинає Луганську область з півночі до півдня. Економічні, політичні та культурні зв'язки регіону з «північним сусідом» були дуже міцними протягом багатьох десятиліть. Так склалося, що своєрідним центром «російської весни» на Донбасі став Донецьк. Луганськ досі залишається «на других ролях», а останнім часом навіть з'являються чутки про можливе приєднання» ЛНР до сусідньої «ДНР». Тим не менш, розібратися, як розвивався сепаратизм на Луганщині і до чого він привів, вкрай важливо для розуміння нинішніх подій на Донбасі в цілому.
Зміст
Зародження луганського сепаратизму
Соціальна напруженість в Луганській області почала зростати ще з кінця 90-х років. Шахти і заводи повільно, але вірно занепадали, а населення, затягуючи пояси, не розуміло, як таке могло відбуватися в регіоні, який «годує всю Україну».
Тоді, в 1998 році, на Луганщині почалася «епоха» правління губернатора Олександра Єфремова. Після того як роком раніше був убитий луганський кримінальний авторитет Валерій Доброславський, Єфремов співтовариші стали контролювати не тільки політичне життя області, а й фінансові потоки в ній.
У 2000 році були створені громадська організація «Регіон» (керівники – Єфремов та голова облради Віктор Тихонов) і фонд підтримки регіональних ініціатив «Благовіст» (президент – Валентин Дзонь). «Благовіст» став свого роду неофіційною «скарбницею» єфремівської команди, внески до Фонду вимагали з підприємств «добровільно-примусово».
У мережі можна знайти чимало інформації про те, як промисловість Луганщини в цей період доводилася до банкрутства. Зокрема, «смертельною» для багатьох підприємств стала «газова атака» підконтрольного Єфремову ЗАТ «Фонд», яке на правах монополіста змушувало промисловців купувати газ за цінами, завищеними в рази.
Одночасно з цим обласна влада у всіх бідах регіону звинувачувала Київ, вимагала децентралізації і всіляко поширювала в суспільстві ідеї про самодостатність Луганщини. Власне, обіцянками повернути луганській промисловості колишню міць Єфремов і його оточення змогли забезпечити собі електорат і зайняти вагому нішу в парламенті. Варто відзначити, що для цього луганському клану довелося приєднатися до «Партії регіонів», заснованої так званими «донецькими» на чолі з Рінатом Ахметовим, після чого останній почав поступово підбирати під себе бізнес Луганщини. Втім, повністю взяти під контроль вотчину Єфремова Ахметов не зміг.
Не можна обійти увагою знакова подія, яка відбулася на Луганщині в той час, коли в Києві розгоралася Помаранчева революція. 28 листопада 2004 року на противагу Майдану в Льодовому Палаці спорту в Сєвєродонецьку пройшов Всеукраїнський з'їзд депутатів усіх рівнів.
Напередодні, 26 листопада, Луганська облрада прийняла рішення про створення «Південно-Східної української Автономної Республіки», для якої в українському варіанті опоненти підібрали неестетичну абревіатуру «ПіСУАР». У цю федеративну «республіку» зі столицею в Харкові повинні були увійти Луганська, Донецька, Харківська, Запорізька, Херсонська, Дніпропетровська, Миколаївська, Одеська області, АР Крим і Севастополь. Тоді ж луганські депутати звернулися за підтримкою до російського президента Володимира Путіна.
На з'їзд до Сєвєродонецька прибуло близько 3,5 тисяч делегатів з 17 регіонів України, серед яких були Віктор Янукович, харківський губернатор Євген Кушнарьов, голова Донецької облради Борис Колесніков і московський тодішній голова Юрій Лужков, який зняв заради Януковича улюблену кепку.
За підсумками з'їзду було прийнято рішення, що в разі приходу до влади Віктора Ющенка, делегати залишають за собою право діяти з метою захисту прав громадян у своїх регіонах, аж до створення автономії. На грудень 2004 року у Донецькій та Луганській областях був запланований референдум про статус самостійних республік у складі Нової Федерації. Однак ініціативи з'їзду так і залишилися нереалізованими.
У наступні роки сепаратистські настрої на Луганщині тільки посилювалися. Активізували свою діяльність проросійські політичні сили – такі партії як «Російський блок», «Київська Русь», Прогресивна соціалістична партія Наталії Вітренко. У Луганській області діяли Громадські організації «Російський союз Донбасу», «Рух Володимира Мономаха», «Русь», «Союз громадян України», різні релігійні, козацькі організації, орієнтовані на зближення регіону з Росією.
1 березня 2008 року відбувся другий з'їзд депутатів усіх рівнів у Сєвєродонецьку. Делегати винесли на порядок денний порушення прав регіонального самоврядування, російськомовних громадян, фальсифікацію історії та можливий вступ України до НАТО, за підсумками з'їзду була прийнята резолюція. Втім, і цей захід серйозно не вплинув на політичні події в країні.
Читайте також: Як виглядає невизнана «свобода»: Південна Осетія
З приходом до влади Януковича в Луганській області продовжилося зміцнення всебічних зв'язків з Росією, а організації антиукраїнської спрямованості стали діяти на офіційній основі. На різних форумах і конференціях обговорювалася необхідність вступу України до Євразійського економічного співтовариства та Митний союз і в негативному світлі подавалося прагнення «помаранчевої» влади до Євросоюза і НАТО. Відповідні матеріали регулярно оприлюднювали місцеві ЗМІ. Створенню антиукраїнських настроїв серед населення активно сприяли російські політики і громадські діячі.
Активна фаза «російської весни»
Взимку 2013-2014 рр.сепаратистські настрої в Луганській області значно активізувалися. На противагу Євромайдану, що вирував у Києві, з'являється так званий «Антимайдан» у вигляді проросійської організації «Луганська гвардія» на чолі з Олександром Харитоновим, до якої незабаром прилучилася «Молода гвардія» Арсена Клінчаєва. Виникають перші зачатки «Народної самооборони»: «антимайданівці» чергували під обладміністрацією, «охороняючи» її від проукраїнських активістів, яких у Луганську було не так вже й багато.
З березня 2014 року на Луганщині почалися масштабні проросійські мітинги. 2 березня на мітингу в Луганську голова облради Валерій Голенко оголосив резолюцію депутатів про визнання центральних органів виконавчої влади нелегітимними. Пропонувалося вважати законною владою тільки облраду, заборонити діяльність проукраїнських радикальних партій і організацій, провести всеукраїнський референдум з питання федеративного устрою держави і звернутися за підтримкою до Росії. Резолюція була направлена до Верховної Ради.
У наступні дні відбулися ще кілька мітингів. 5 березня «народним губернатором» призначили Олександра Харитонова. Він запропонував обрати в якості уряду «Народну Раду Луганщини». Крім того, на 30 березня був запланований референдум про федералізацію.
Луганську ОДА сепаратисти захоплювали кілька разів. 9 березня над будівлею поставили російський прапор, а голову ОДА Михайла Болотських, призначеного Києвом, змусили подати у відставку.
10 березня до Луганська прибув лідер Радикальної партії Олег Ляшко. Він затримав Клінчаєва прямо в кабінеті голови обласного управління МВС і змусив звернутися до сепаратистів з проханням покинути будівлю ОДА.
Правда, ввечері Клінчаєв був уже на волі і обіцяв Ляшку «кулю в лоб». Але наступного дня його затримала СБУ, а 13 березня та ж доля чекала Харитонова.
Новим витком «російської весни» стало захоплення будівлі СБУ в Луганську 6 квітня 2014 року. У штурмі брали участь близько тисячі сепаратистів. Біля будівлі з'явилися барикади і колючий дріт, а всередині розмістився «Об'єднаний штаб Південно-Східного опору». Останній заволодів зброєю, що зберігалася в будівлі, і висунув Луганській облраді ультиматум: проголосити державний суверенітет Луганської народної республіки і провести референдум про входження «ЛНР» до складу Росії або України.
21 квітня сепаратисти, які захопили СБУ, обрали «народним губернатором» одного зі своїх лідерів Валерія Болотова.
Валерій Болотов після захоплення Луганської СБУ
24 квітня в Луганськ на переговори із загарбниками СБУ приїжджала Юлія Тимошенко, також з сепаратистами намагався домовитися мер Сергій Кравченко, але це не допомогло. 27 квітня була проголошена «ЛНР».
29 квітня були остаточно захоплені ОДА і прокуратура. Правоохоронці пішли із захопленої будівлі, значна їх частина перейшла на бік сепаратистів, а начальник обласного управління МВС подав рапорт про відставку.
У цей період виникло ще одне «крило» бойовиків на Луганщині під керівництвом «польового командира» Олексія Мозгового. Будучи радикально налаштованим проти України, Мозговий не зійшовся у поглядах з Болотовим, який, за чутками, намагався вести переговори з українською владою в особі Єфремова. Мозговий покинув Луганськ і зайнявся підготовкою бойовиків своєї «бригади», яка незабаром отримала назву «Привид».
«Референдум»
Тим часом новоявлена «влада» готувалася до «референдумів». Справа в тому, що спочатку їх планувалося провести два: 11 травня про самовизначення «ЛНР» та 18 травня про приєднання до Росії або України. Підготовка до першого «референдуму» зайняла близько п'яти тижнів. За цей час Україна заблокувала електронні бази даних виборців на Донеччині та Луганщині, тому бойовикам довелося користуватися старими – за 2012 рік.
7 травня Путін звернувся до сепаратистів із закликом перевести заплановані «референдуми», щоб налагодити діалог з Києвом, але у «ДНР» та «ЛНР» проігнорували слова російського президента. Збір громадської думки відбувся 11 травня, в неділю, в тих районах Луганщини, які контролювали бойовики (в північній частині області українська армія перешкоджала діяльності сепаратистів).
Громадянам пропонувалося відповісти «так» або «ні» на питання: «Чи підтримуєте ви акт державної самостійності Луганської Народної Республіки?».
Бюлетень «референдума»
На бюлетенях не було жодного засобу захисту: вони представляли собою прості роздруковані на принтері папірці в половину аркуша А4. Списків виборців також не було: щоб проголосувати, потрібно було тільки пред'явити паспорт, дані з якого записувалися в зошит. Загалом, про будь-яку прозорість голосування не могло бути й мови. За розповідями очевидців, одна людина могла взяти бюлетені хоч у кожного члена комісії на одній і тій же дільниці, адже зошит зі списками голосуючих був у кожного свій. Також можна було попросити бюлетень «для родича», назвавши вигадані паспортні дані.
По завершенню «референдуму» так звана «ЦВК ЛНР» відзвітувала про явку у 75%. За самостійність «республіки» висловилися 96,2% тих, хто проголосував, проти – 3,8%. При цьому Олександр Турчинов, який виконував на той момент обов'язки президента України, заявив, що реальна явка була не більше 24%.
Україна, звичайно ж, не визнала «референдум» законним. У Росії ж висловилися витіювато, заявивши, що «поважають волевиявлення жителів Донбасу» і сподіваються, що результати «референдуму» будуть реалізовуватися мирним цивілізованим шляхом, за допомогою діалогу «республік» з Києвом.
Після оголошення результатів «референдуму» другий, намічений на 18 травня, було вирішено не проводити. 12 травня «влада» «ЛНР» проголосила незалежність «республіки», а наступного дня на Болотова було скоєно замах. Завдяки бронежилету він відбувся легким пораненням. Поки Болотов перебував у лікарні, його до 17 травня замінював перший заступник Геннадій Ципкалов.
18 травня в «ЛНР» з'явилась «Конституція», «уряд» на чолі з Василем Нікітіним, а також заснована посада «глави республіки», яким став Болотов. «Парламент», або «Республіканські збори», очолив Олексій Карякін.
24 травня була створена так звана «Новоросія»: «ЛНР» і «ДНР» підписали документ про створення цього «конфедеративного Союзу». Від «ЛНР» свій підпис поставив Карякін, від «ДНР» - «прем'єр-міністр» Олександр Бородай.
У планах творців «Новоросії» було об'єднання в союз восьми областей південного сходу України. Нову псевдодержавну освіту отримало «парламент» на чолі з екс-нардепом Олегом Царьовим, «Конституцію», прапор і герб. Правда, проіснував союз недовго: 18 травня 2015 року проєкт закрився. Згідно із заявою Царьова «Новоросія» сьогодні існувати не може через Мінські домовленості.
Бойові дії
Так зване «ополчення Новоросії» на ділі складалося з декількох відокремлених угруповань. Формально всі збройні формування на окупованій частині Луганщини входили до «армії ЛНР», проте «польові командири» мали достатньо свободи у військових діях. Фактично західні райони області контролювалися «козачими отаманами» Павлом Дрьомовим, Миколою Козіциним, а в так званому Лисичанському трикутнику влаштувався Мозговий.
Активні бойові зіткнення сил АТО з бойовиками почалися в кінці весни 2014 року. 22 травня відбувся бій в околицях Лисичанська та Рубіжного. З самого ранку були чутні вибухи і стрілянина, в небі літали вертольоти та військові літаки. Бойовики почали блокувати і підривати мости між містами.
Павлоградський міст, заблокований бойовиками
Сили АТО того дня не змогли просунутися і закріпилися в селі Стара Краснянка під Рубіжним. В результаті бою були втрати з обох сторін.
2 червня терористи почали штурм Луганського прикордонного загону. Під звуки українського гімну прикордонники стійко утримували заставу під кулями і мінами: бойовики обладнали вогневі точки прямо в прилеглих дев'ятиповерхівках, звідки територія частини була як на долоні. Прикордонники здали заставу тільки 4 червня, 10 бійців отримали поранення.
У повітрі над Луганськом кружляли бойові літаки. Саме авіацію України бойовики звинувачували в обстрілі Луганської облдержадміністрації: в результаті вибуху 2 червня загинуло 8 осіб, ще 28 були поранені. Українська сторона версію авіаудару спростовувала: у штабі АТО повідомили про вибух, який стався всередині будівлі, також висловлювалася як найбільш ймовірна версія обстрілу ОДА з ПЗРК.
Луганська ОДА після обстрілу
На початку червня тривав наступ українських військ з півночі. 14 червня сили АТО взяли під контроль місто Щастя. У той же день бойовики збили військово-транспортний літак ІЛ-76 з десантниками, який прямував до Луганського аеропорту. Всі 49 людей, що знаходилися на борту, загинули. Це була перша масова втрата української армії з початку конфлікту.
17 червня сили АТО вже стояли під Луганськом, йшли бої в селищі Металіст. Також бої тривали на українсько-російському кордоні.
На початку липня найбільш активні бої проходили в Донецькій області, а до 20-х чисел зосередилися на заході Луганщини. Лисичанський трикутник до цього часу був оточений силами АТО з усіх боків. 21 липня бойовики без бою залишили Рубіжне, а 22-го – Сєвєродонецьк і Попасну, відійшовши в бік Первомайська-Стаханова.
За кілька днів до цього бойовики Мозгового спішно залишили свої позиції у Лисичанську і пішли до Алчевська. Нечисленні залишилися терористи не хотіли так просто здавати місто. Близько тижня тривали потужні бої. Пізно ввечері 24 липня над Лисичанською міськрадою було піднято прапор України.
17 серпня сили АТО взяли під контроль Кримське, 18 серпня – Станицю Луганську. Але подальшому витісненню бойовиків з українських міст завадило вторгнення регулярної російської армії. Як повідомили у Головній військовій прокуратурі України, в ніч з 23 на 24 серпня 2014 року на Донбас зайшли 9 батальйонно-тактичних груп ЗС РФ чисельністю 3,5 тисячі чоловік особового складу, 320 бойових машин, до 60 танків, стільки ж гармат, до 45 мінометів та 5 ПТРК.
Читайте також: Як виглядає невизнана «свобода»: «Країна душі» - Абхазія
Після підписання «Мінська-1» бойові дії на Луганщині значно стихли. Але незабаром спалахнула нова ескалація в районі Бахмутської траси. Після тривалих боїв, взимку 2015 року сили АТО були змушені відступити з 31-го блокпоста.
Потім були підписані другі Мінські угоди, що дозволило знову послабити інтенсивність боїв. Досі на Луганщині спостерігається в цілому менша кількість обстрілів і бойових зіткнень, ніж у Донецькій області. І в той же час у «владній верхівці» «ЛНР» все аж ніяк не спокійно.
Міжусобні «розбірки» та «переворот»
14 серпня 2014 р. Болотов, пославшись на «наслідки поранення», подав у відставку, запропонувавши обійняти посаду в. о. голови «ЛНР» Ігорю Плотницькому, який до цього був «міністром оборони». 2 ноября Плотницький був вибраний на посаду глави «республіки» за результатами «виборів».
У минулому держслужбовець і дрібний хабарник, Плотницький і на цьому «відповідальному посту» не втратив тягу до легкого збагачення. Він швидко нажив собі чимало ворогів: польові командири бойовиків звинувачували ватажка в корупції і «договорняках» з Києвом через підписання Мінських угод. Втім «терки» з Плотницьким закінчилися для свавільних командирів сумно: 1 січня 2015 р. був ліквідований Олександр Бєднов по кличці «Бетмен» – командир однойменного угруповання, 23 травня був убитий Мозговой, 12 грудня – Дрьомов.
6 серпня 2016 р. в Луганську було скоєно замах на Плотницького: був підірваний його автомобіль. Після цього за спробу «держперевороту» бойовики затримали екс-голову «парламенту ЛНР» Олексія Карякіна і колишнього «прем'єр-міністра» Генадія Ципкалова. Останній незабаром був знайдений повішеним в камері.
Підкилимне протистояння у владних структурах «ЛНР», яке в кінцевому підсумку призвело до відставки Плотницького, почалося ще в 2015 році. Яблуком розбрату між силовими відомствами і главою «республіки» стали фінансові потоки у вугільній сфері. В результаті «МВС» на чолі з Ігорем Корнетом та «МДБ» під керівництвом Леоніда Пасічника фактично перестали підкорятися Плотницькому.
Російські куратори змогли дещо згладити конфлікт, але в 2017 році нестійкий «мир» зруйнувала скарга луганського бізнесмена на «генпрокурора ЛНР», і не куди-небудь, а просто у Росію. Зміна кураторами «генпрокурора» позбавила Плотницького останнього підконтрольного йому силового відомства, і ватажок «ЛНР» вирішив атакувати «міністра внутрішніх справ».
21 жовтня 2017 р. «парламент» звинуватив Корнета в корупції та неналежному виконанні посадових обов'язків, разом з тим стало відомо, що «міністр» 3 роки незаконно проживав у чужому будинку.
9 листопада Плотницький виселив Корнета з «віджатого» будинку, після чого почалося відкрите протистояння силовиків і ватажка. У центрі Луганська з'явилися озброєні «зелені чоловічки», а з боку Донецька підтяглася бойова техніка.
Перші чутки про втечу Плотницького в Росію з'явилися 21 листопада, а незабаром було оприлюднено і відеопідтверждення, що він прилетів до Москви.
Про відставку Плотницького оголосив 24 листопада Леонід Пасічник. Він же і зайняв крісло ватажка «ЛНР», і до нових виборів, які було намічено на осінь 2018 року, екс-керівник «МДБ» позначався як «виконуючий обов'язки глави республіки».
Було заявлено, що Плотницький після відставки став уповноваженим «ЛНР» з виконання Мінських угод. Втім, сам екс-ватажок терористів досі не з'являвся на людях.
У січні 2018 року в ЗМІ з'явилася інформація про арешт Плотницького на території Росії – нібито за співпрацю з Києвом та «спробу здачі Донбасу». Також, за чутками, під вартою перебувають деякі люди з його оточення.
Луганщина – козацька вольниця: історичний екскурс
Недовга, але вельми насичена історія «ЛНР» показує, що ключовими цілями так званих борців за «російський мир» спочатку були влада і гроші. Сепаратистська квазіреспубліка для її діячів стала відмінним засобом для того, щоб піднятися «з бруду в князі». Але саме виникнення «ЛНР» не було б можливе без суттєвої підтримки проросійських рухів з боку місцевого населення.
Звідки ж з'явилися всі ці гасла, що «Луганськ повинен бути з Росією», «Луганськ – російське місто»? Чому донські козаки відчувають себе тут господарями? Пошукаємо відповіді на ці питання, заглянувши на кілька століть назад.
Читайте також: Як виглядає невизнана «свобода»: «Кавказька Швейцарія» - Нагірний Карабах
У давнину територія сучасної Луганської області була мало заселена. Тут мешкали кочові племена – кімерійці, скіфи, сармати. Починаючи з Середньовіччя, тут з'являються хазарські поселення, на берегах Сіверського Дінця селяться торки, печеніги, половці.
У XIV ст. після татаро-монгольської навали половецькі землі перейшли під контроль Золотої Орди. Археологи навіть знаходили на Луганщині залишки великого поселення-літньої ставки правителя Абдулах-хана. У XV ст. Золота Орда розпалася, і в Донецьких степах проходили битви між Кримським ханством і Великою Ордою. Ці землі стали Диким полем, а територія сучасної Луганської області перебувала під контролем татар: на Лівому березі Сіверського Дінця влаштувалися ногайські татари, а на правому – кримські.
Вагомий слід в етнографічній історії краю залишили іраномовні народності, які після змінилися тюркомовними. Нагадування про це містить місцева топоніміка: взяти хоча б назви річок тюркського походження – Айдар, Деркул, Євсуг. У XIV ст. татарське населення значно скоротилося в результаті епідемії чуми.
З XVI ст. в луганських степах Московська держава почала будувати укріплення для захисту від набігів татар – так звані слобідські полки. Сюди ж почали переселятися українці, що бігли на схід від польського гніту: серед них було багато козаків, селян, представників духовенства. Поселення, які тут будувалися, називалися слободами – звідси пішла назва Слобідська Україна, або Слобожанщина, до якої історично відноситься велика частина сучасної Луганської області.
У XVII ст. на березі Сіверського Дінця почали селитися донські козаки, незадоволені царською владою, які втекли від неї після придушення козацьких повстань. Донські козаки будували свої містечка на берегах річок і охоче брали до себе на роботу кріпаків, що втекли від поміщиків. З цією обставиною пов'язана одна кривава подія, коли у відповідь на скарги поміщиків цар Петро I направив війська під проводом князя Василя Долгорукова на донських козаків з метою повернути селян, що втекли. У 1707 р. козаки, жителі містечок, а також кріпаки-втікачі об'єдналися в загін на чолі з отаманом Кондратієм Булавіним і дали царському війську відсіч, а князя вбили. Однак у відповідь на таку зухвалість повстанців незабаром розгромили, а козацькі поселення розорили і спалили. Вцілілі сім'ї були змушені піти на Кубань.
Територія знову стала заселятися тільки в 1730-х рр.за рахунок розширення Острогозького козачого полку. У середині XVIII ст. територія сучасної Луганщини входила до Кальміуської паланки Запорізької Січі. З 1732 р.на території, які спорожніли після розгрому Булавіна, почали переселяти слобідських козаків, селян, вихідців з Австрійської імперії, які перейшли на службу до російського царя. Також тутешні землі виділялися вихідцям з Балканського півострова, в результаті чого утворилася область військово-землеробських поселень Слов'яносербія.
Читайте також: Як виглядає невизнана свобода: між «совком» та пострадянським капіталізмом – Придністров'я
З кінця XVIII ст. йде звіт промислової епохи краю, коли в 1790 р почався видобуток вугілля в районі сучасного Лисичанська. Також були розвідані поклади залізної руди і розпочато будівництво Луганського чавуноливарного заводу, навколо якого згодом виросло сучасне місто Луганськ. У Регіон починає стікатися робоча сила з Російської імперії, а також зарубіжні промисловці та інженери.
У XIX ст. територія Луганщини частково входила до складу Харківської, Катеринославської, Воронезької губерній, а також в Область Війська Донського. На початку XX ст., в революційні роки, свою владу на Луганщині досить успішно встановлювали більшовики, проте на півночі області відбувалися повстання.
З 1919 по 1925 рр. існувала Донецька губернія з адміністративним центром у Луганську. У її складі з 1923 р. був Луганський округ.
У 1932-1933 рр. регіон пережив Голодомор – особливо постраждали села у північних районах Луганщини. Точну кількість жертв встановити складно, але історики стверджують, що в той період від голоду загинула чверть сільського населення Луганської області. У спорожнілі села почали переселяти тисячі колгоспників з Росії, а також з інших областей України.
3 червня 1938 р.Донецька область УРСР розділилася на Сталінську і Ворошиловградську. Остання змінювала назву кілька разів: в 1958 р.вона стала Луганською, в 1970 р. – знову ворошиловградською, а в 1991 р. знову була перейменована в Луганську. З 1991 р. Луганська область є частиною незалежної України. З 2014 р. частина її вважається тимчасово окупованою незаконними збройними формуваннями, які підтримуються Росією.
«ЛНР» сьогодні: державний устрій
«ЛНР» вважається «унітарною Республікою президентського типу». У «конституції», прописано, що це «демократична, правова, соціальна держава».
Вищою посадовою особою в «республіці» є «глава ЛНР», який володіє виконавчою владою. Він обирається строком на 4 роки і не може займати цю посаду більше двох термінів поспіль. Першим главою «ЛНР» був Валерій Болотов, який 14 серпня 2014 р. за станом здоров'я відмовився від цієї посади на користь Ігоря Плотницького. Останній був «офіційно» обраний главою «республіки» на виборах 2 листопада 2014 р.з 25 листопада 2017 р. внаслідок «перевороту» «виконуючим обов'язки глави» «ЛНР» став Леонід Пасічник. Наступні вибори голови мали відбутися восени 2018 р.
Вищим органом законодавчої влади є «народна рада ЛНР». У парламенті 50 місць, депутати також обираються на 4 роки. Вибори проходили 2 листопада 2014 р., в них брали участь представники трьох партій: «Мир Луганщині», «Луганський економічний союз» та «Народний союз». Останній до парламенту не пройшов, і в підсумку «Мир Луганщині» займає в «народній раді ЛНР» 35 місць, а «Луганський економічний союз» – 15.
«Головами Народної ради ЛНР» були: Олексій Карякін (18 травня 2014 р. – 25 березня 2016 р.), Володимир Дегтяренко (1 квітня 2016 р. – 21 грудня 2017 р.), зараз парламент очолює Денис Мірошниченко.
Уряд «ЛНР», або» «Рада міністрів», забезпечує виконавчу владу у «республіці». Голову «Ради міністрів» та його заступників призначає голова за згодою парламенту. «Міністри ЛНР» призначаються також головою за поданням «голови уряду».
З початку існування «ЛНР» «посаду голови Радміну» займали: Василь Нікітін (18 травня – 3 липня 2014 р.), Марат Баширов (8 липня – 20 серпня 2014 р.), Ігор Плотницький (поєднував з посадою глави «республіки», 20-26 серпня 2014 р.), Геннадій Ципкалов (26 серпня 2014 р. – 26 грудня 2015 р.), Сергій Козлов (з 26 грудня 2015 р.).
Державні символи
Герб «ЛНР» дуже схожий на герби республік колишнього СРСР. В середині розташована червона п'ятикутна зірка на тлі розходяться від центру золотих променів. Зірку огинають з двох сторін пшеничні колосся, зверху розташована восьмикутна золота зірка, а на задньому тлі – вінок з дубового листя. Колосся овиває стяг в кольорах прапора «ЛНР», під зіркою є напис «Луганська народна республіка».
Герб і прапор «ЛНР»
Нинішній варіант герба був затверджений 29 жовтня 2014 р.До цього сепаратисти використовували кілька варіантів: якийсь «гібрид» російського двоголового орла з гербом Луганська, а також щит з колоссями і зірками.
Прапор «ЛНР» в його теперішньому вигляді був затверджений 26 листопада 2014 р.він представляє з себе прямокутне полотнище, поділене на 3 смуги однакової ширини: блакитну, синю і червону. Вважається, що блакитний колір є символом Небесної чистоти і непорочності Богородиці, синій – завзятість, відданість і сталість, червоний – силу і волю до перемоги. Існує й інше трактування, згідно з якою синій і червоний кольори означають єдність з Росією, а блакитна смуга символізує річку Лугань.
Дійсно, прапор «ЛНР», як і її сусідки «ДНР», на дві третини копіює російський триколор. Але на відміну від «ДНР», де прототипом прапора став прапор організації «Донецька республіка», триколор для «ЛНР» був придуманий ентузіастами, поряд з «заготовками» прапорів інших, що не відбулися «республік» південного сходу України-Харківської, Дніпропетровської і т. д.
У «ЛНР» довго не могли визначитися з дизайном герба, тому і прапори в перший час використовувалися різноманітні.
Варіанти герба і прапора
Територія
Площа підконтрольної бойовикам «ЛНР» території становить близько 8,4 тис.кв. км. проросійські збройні формування контролюють південь Луганщини. На Сході та півдні «ЛНР» межує з Росією, на заході – із захопленою бойовиками «ДНР» частиною Донецької області. Кордони «ЛНР» на півночі – з підконтрольною Україні територією Луганської області, пролягають по лінії розмежування сторін конфлікту.
У «ЛНР» входить 6 районів і 11 міських адміністрацій. «Столицею Республіки» вважається Луганськ – за фактом окупований обласний центр Луганщини (зараз обласна адміністрація тимчасово розташовується в Сєвєродонецьку).
Мапа «ЛНР»
Найбільшими містами «ЛНР» є Луганськ (432 тис.постійних жителів), Красний Луч (118 тис.), Алчевськ (106 тис.), Краснодон (99 тис.), Свердловськ (95 тис.), Стаханов (88 тис.).
Південна частина Луганської області, що знаходиться під контролем «ЛНР», більш урбанізована, ніж Північна. У «ЛНР» налічується всього 6% сільського населення проти 94% міського. До окупації в цілому в Луганській області проживало 13% сільських жителів і 87% міських.
Чисельність населення
Станом на Січень 2018 року, за даними «Державного комітету статистики», в «ЛНР» постійно проживає 1 468 036 осіб (наявне населення становить 1 472 999 осіб). Під контролем бойовиків опинилися найбільш густонаселені райони області, де на момент окупації проживало близько 70% всього населення Луганщини.
Населення «ЛНР» невблаганно скорочується приблизно на 1% на рік. За даними того ж «Держкомстату», за 2015 рік населення» республіки «скоротилося на 11 тис. осіб – з 1,510 млн. до 1,499 млн., в 2016 році спад склав вже 15,5 тис. осіб – до 1,483 млн., а за 2017 рік постійних жителів «ЛНР» стало менше на 15,2 тисячі.
Спад населення пов'язаний не стільки з виїздом жителів із зони конфлікту в більш спокійні регіони, скільки з високою смертністю. Кількість смертей на території «ЛНР» в 3 рази перевищує кількість народжень: наприклад, за 2016 рік в «Республіці» зареєстровано 20 тис.померлих громадян і 6,7 тис. народжених дітей – природний спад склав 13,3 тис. осіб. До слова, в сусідній «ДНР» спостерігається аналогічна картина, тоді як в Україні число народжень і смертей співвідноситься як 1:1,5.
Національний склад
Розподіл національностей по території Луганської області неоднорідний. У північних районах питома вага українців становить понад 80%, тоді як на півдні області проживає досить багато етнічних росіян. У деяких населених пунктах і зовсім росіян більше, ніж українців: це Краснодон (63,3% росіян і 33,2% українців), Свердловськ (48,6% проти 46% відповідно), Краснодонський район (51,7% проти 45,9%) і Станично-луганський район (61,1% проти 36,5%).
За даними перепису населення 2001 року, 58% жителів Луганщини зарахували себе до українців, 39% – до росіян, 0,8% – до білорусів, в меншій кількості в регіоні проживають татари, вірмени, молдавани, азербайджанці та інші національності. Але в результаті подій 2014 року по обидва боки лінії розмежування склалася абсолютно різна Етнічна ситуація.
Під контролем «ЛНР» знаходяться райони, в яких проживає 52,4% українців, 44,1% росіян, 0,9% білорусів. Тоді як у підконтрольній Україні частині Луганської області питома вага українців становить 71,8%, росіян – 26,3%, білорусів – 0,6%.
Мови
Як свідчить «Конституція ЛНР», в «Республіці» дві державні мови – російська та українська, при цьому російська мова є офіційною в діловодстві в органах державної влади та місцевого самоврядування.
Українська мова на офіційному рівні не використовується, але нею як і раніше ставляться театральні вистави, вона викладається у школах і вузах. У «ЛНР» навіть видаються підручники української мови.
Велика частина населення Луганщини говорить російською мовою. Згідно з переписом 2001 року, 68,8% жителів області назвали своєю рідною російську, 30% – українську мову. При цьому міське населення в набагато більшій мірі російськомовне, ніж сільське. У північних районах Луганщини, якраз там, де питома вага етнічних українців найбільш висока, переважає українська мова, що наочно показує карта. «ЛНР» ж утворилася саме на тій території, де більшість жителів говорять російською.
Мови
Цілком природним здається те, що на півночі Луганщини «російський мир» не прижився.
Зараз серед жителів «ЛНР» 77,7% вважають рідною російську мову, 21,3% – українську, 0,1% – білоруську. Українська мова переважає в населених пунктах лише двох районів, що знаходяться під контролем «ЛНР» – Попаснянському (64,1% україномовних жителів) і Свердловському (56%). У Лутугинському районі українська та російська мови представлені майже порівну – 49,3 і 49,8% відповідно. В Антрацитівському районі 47% україномовних жителів, у Слов'яносербському районі та Первомайську – близько 38%.
Найбільш російськомовним є місто Краснодон – тут російську вважають рідною 91,1% жителів (серед яких найбільша питома вага етнічних росіян по області, про що говорилося вище). У Луганську, Алчевську, Антрациті, Брянці, Стаханові, Красному Лучі російськомовного населення більше 80%.
Релігія
Згідно з «Конституцією», релігії у «ЛНР» відокремлені від держави, ніяка з них не може встановлюватися як державна або обов'язкова. Громадянам гарантується свобода віросповідання.
У лютому 2018 р. в «ЛНР» був прийнятий закон «Про свободу совісті та релігійні об'єднання», згідно з яким всі релігійні організації підлягають обов'язковій перевірці та реєстрації.
За словами представників «Міністерства культури», у «ЛНР» налічується понад 350 релігійних організацій, які представляють 11 конфесій. Домінуючою конфесією у «ЛНР» є православ'я, більшість жителів – парафіяни Української Православної церкви Московського патріархату. На території «Республіки» діє близько 200 православних храмів. У той же час відомо, що нечисленні служителі церкви Київського Патріархату з початком окупації регіону стали піддаватися переслідуванням: бойовики захоплювали храми, священиків викрадали, багатьом з них довелося покинути окуповану територію.
У невеликій кількості в «ЛНР» представлені католики, протестанти, іудеї, мусульмани. Існує також буддійська громада, яка зараз знаходиться в занепаді. Ще до війни в маленькому селі Паньківка під Луганськом розташовувався буддійський храм – єдиний у всій Східній Європі, де зберігалася частка праху Будди. Там же планувалося будівництво 30 – метрової ступи-пагоди світу, але процес так і зупинився на початковому етапі. У 2014 році громаду розорили бойовики, а незабаром багато послідовників буддизму виїхали із зони конфлікту.
Паспорти
У 2015 році в «ЛНР» почалася видача власних паспортів. 5 травня «заступник міністра МВС» Ігор Марков урочисто вручив документи «Республіки» першим десяти 16-річним юнакам і дівчатам.
Перші власники «паспортів ЛНР»
Паспорт «ЛНР» являє собою книжечку в червоній обкладинці, на якій зображений герб «Республіки». Документ складається з 20 сторінок і, як запевняють в «МВС ЛНР», має кілька ступенів захисту від підробки: волокна, водяні знаки та ін.
Спочатку паспорт «ЛНР» видавався тільки особам, які досягли 16-річного віку, змінюють паспортні дані (наприклад, зміна прізвища після укладення шлюбу) або втратили український документ. У 2017 році список осіб, які мають право на «республіканські» паспорти, був розширений, і тепер їх можуть отримати практично всі бажаючі. Втім, таких виявилося не так вже й багато: до початку 2018 року в «ЛНР» було видано 100 тисяч паспортів, при цьому більшість їх власників вважали за краще зберегти і українські документи. Мають паспорти громадян України в тому числі багато «держслужбовців» невизнаної «республіки».
Крім сусідньої «ДНР», «паспорти ЛНР» можуть використовуватися лише на території Росії. 18 лютого 2017 р.Володимир Путін підписав указ про визнання в РФ документів і автономерів, виданих в «республіках» Донбасу, – «до політичного врегулювання ситуації». Володарі паспортів "Л / ДНР" мають право перебувати в Росії до 90 діб, як і громадяни України.
Міжнародно-правовий статус
Про будь-яке міжнародне визнання " ЛНР " говорити не доводиться. Це територіальне утворення визнала незалежною державою тільки Південна Осетія, яка не є членом ООН і має частково визнаний статус.
Україна розглядає " ЛНР " як тимчасово окуповану Росією територію Луганської області. Згідно закону про реінтеграцію Донбасу, «влади «Л / ДНР» визначаються як окупаційні адміністрації РФ, ніякі видані ними документи не мають юридичної сили (виняток зроблено лише для документів, що підтверджують факт народження або смерті людини на окупованій території).
На міжнародній арені ні «референдум» 2014 року, ні незалежність «Л/ДНР» визнані не були. У Росії з самого початку конфлікту висловлювалися про події на сході України вельми туманно, заявляючи про «повагу волевиявлення жителів Донбасу» і всебічну підтримку – перш за все гуманітарну. Останнім часом РФ намагається все більше дистанціюватися від своєї причетності до збройного конфлікту, а Путін регулярно заявляє, що для врегулювання ситуації Києву потрібно налагодити діалог з «ДНР» і «ЛНР». Донбас Росія офіційно вважає територією Луганської та Донецької областей України, а на входження окупованих територій до складу РФ, про що сепаратисти мріяли в 2014 році, вже мало хто сподівається.
З метою полегшити життя населенню «Л / ДНР», в лютому 2017 р. в Росії були визнані дійсними документи, видані окупаційною «владою» Донбасу. По суті, людина з паспортом «ЛНР» в Росії отримує такі ж права, як і володар українського документа.
Читайте також: Как выглядит непризнанная «свобода»: Прекрасный остров - Тайвань
Освіта
У «ЛНР» діє понад 330 загальноосвітніх шкіл, 260 дошкільних закладів, понад 70 коледжів і технікумів та 7 вищих навчальних закладів.
З початком окупації освіту «ЛНР», зокрема шкільну програму, почали приводити до російських стандартів, а підручники стали завозитися з РФ. «Історію України» замінили «Історією Вітчизни», додалися такі предмети, як «Основи православної культури», «Військова підготовка». Українська мова та література в програмі залишилися, але годин російської мови стало більше.
По закінченню школи юні жителі «ЛНР» отримують атестати про загальну середню освіту «республіканського» зразка. З цим документом випускники можуть здати ЄДІ на території Росії і тим самим підвищити свої шанси на вступ до російського вузу.
Атестат «ЛНР»
Якщо ж абітурієнт з окупованої території захоче отримати вищу освіту в Україні, атестат «ЛНР» не стане перешкодою: спеціально для випускників шкіл з окупації були створені спеціальні освітні центри, де можна скласти іспити і вступити до вузу за спрощеною схемою.
У свою чергу, в «ЛНР» пропонують жителям вільної України вступити до «республіканських вузів» за так званою «гуманітарною програмою з возз'єднання народу Донбасу», згідно з якою абітурієнтам пропонують безкоштовні гуртожитки та академічні та соціальні стипендії. У 2017 р. у «Міністерстві освіти» заявили, що до вузів «ЛНР» було подано близько 500 заяв від жителів підконтрольних Україні регіонів.
Незабаром після початку збройного конфлікту вищі освітні установи, що опинилися в окупованих районах, переїхали на вільну територію. Так, Луганський національний університет ім. Шевченка перебрався до Старобільська, СНУ ім. Даля – до Сєвєродонецька, Донбаський державний технічний університет – до Лисичанська і т.д. На базі матеріальних ресурсів, що залишилися в окупації, продовжують діяти «ЛНРівські» версії вузів, які видають власні дипломи.
Диплом «ЛНР»
Згідно з указом Путіна від 18 лютого 2017 р., документи про освіту, видані в «Л/ДНР», повинні визнаватися в Росії. У деяких вузах «ЛНР» випускники можуть отримати дипломи російського зразка, захистивши дипломну роботу в РФ.
Транспорт та зв'язок
Шляхи автомобільного сполучення між вільною та окупованою частинами Луганщини на даний момент повністю перекриті. На лінії розмежування працює єдиний пропускний пункт у Станиці Луганській, і той піший – через зруйнований міст. Роботу КПВВ у Золотому українська сторона намагається відновити вже не перший рік, але бойовики весь час блокують його відкриття. Так що потрапити до «ЛНР» на автомобілі на даний момент можна або з Росії, або через територію «ДНР», де при перетині одного з пропускних пунктів потрібно буде пред'явити спеціальний пропуск, виданий СБУ.
Всередині «ЛНР» курсують міжміські та приміські автобуси і поїзди. Один пасажирський склад ходить в «ДНР» маршрутом Луганськ – Ясинувата. Залізничне пасажирське сполучення з Україною було припинено незабаром після початку збройного конфлікту. Товарні потяги продовжували їздити через лінію розмежування, поки на окупованій території працювали підприємства під юрисдикцією України, але взимку 2017 р. в результаті торгової блокади і «націоналізації» бойовиками підприємств вантажне ж/д сполучення також припинилося.
За 20 км на південь від Луганська знаходився Міжнародний аеропорт. У 2014 р. він став місцем запеклих боїв, через що був повністю зруйнований і став непридатний до прийому повітряних суден.
Таким аеропорт бул раніше
Все, що залишилося від аеропорту
З початком конфлікту українські оператори поштового зв'язку перестали обслуговувати непідконтрольну територію. Поштовий зв'язок в «ЛНР» на даний момент забезпечує створене в грудні 2014 р. державне унітарне підприємство «Пошта ЛНР». Клієнтам пропонуються послуги доставки посилок і кореспонденції, поштових переказів, здійснюється поширення періодики, прийом комунальних платежів, приймається оплата кабельного ТБ, інтернету, мобільного зв'язку. «Пошта ЛНР» здійснює двосторонній обмін поштовими відправленнями і переказами з «ДНР» , а також внутрішніми відправленнями з Росією. Підприємство також друкує власні марки.
З мобільних операторів України на території «ЛНР» залишився тільки Vodafone. Також в «республіці» є власний оператор «Лугаком», що працює на обладнанні» віджатого «Київстару».
Сім-карта «Лугаком» дає можливість здійснювати дзвінки і посилати СМС всередині мережі і на «ДНРівський» «Фенікс», користуватися мобільним інтернетом, дзвонити на стаціонарні телефони. Абоненти «Лугаком» можуть дзвонити в Росію і ще в деякі країни.
Донедавна дзвінки з «Лугакому» в Україну були неможливі. Однак під час тотального обриву зв'язку Vodafone у січні 2018 р. «Лугаком» включив для своїх абонентів послугу дзвінків в Україну. Для її замовлення потрібно звернутися в сервісний центр оператора.
Медицина
Як самі сепаратисти, так і російська пропаганда регулярно хваляться тим, що медицина в «ЛНР» безкоштовна і доступна кожному. Формально за послуги звичайних лікарень і поліклінік дійсно платити не потрібно, але ось ліки пацієнти часто купують самі. Безкоштовно в лікарнях можна отримати медикаменти, які надсилають з Росії в якості гуманітарної допомоги.
Само собою, є в «ЛНР» і платні медпослуги. «Уряд ЛНР» затвердив перелік платних медичних послуг, які надають «міністерські» лікарні. Сюди входять профогляди працівників, зайнятих на важких і шкідливих виробництвах; профогляди для отримання прав на водіння транспорту, володіння зброєю, для виїзду за кордон; наркологічні профогляди, стоматологія, косметологія, масаж, мануальна терапія, лікування сексуальних розладів, аборти, а також щеплення поза календарем. Крім того, для платоспроможних пацієнтів в лікарнях можуть запропонувати «палати-люкс».
У рамках «гуманітарної програми» з возз'єднання народу Донбасу» «влада»залучає жителів вільних територій України лікуватися в «ЛНР». Як випливає з розповідей очевидців, такі пацієнти отримують безкоштовні ліки, а також послуги незрівнянно кращої якості, ніж місцеві жителі-тобто «гуманітарна програма» виконує в основному пропагандистське завдання: показати, що нібито медицина в «ЛНР» краще, ніж в Україні.
Що ж стосується якості «республіканської» медицини, то варто відзначити, що в Луганську ще з «українських» часів залишилося хороше сучасне медичне обладнання. Однак гостро відчувається нестача препаратів і витратних матеріалів. Значна частина російської гуманітарки розкрадається вищестоящими інстанціями і перепродається. Поставки ліків з України "Радмін ЛНР» заборонив ще в 2015 році, а серед російських фармдистриб'юторів не так багато бажаючих зв'язуватися з сепаратистами через санкції.
Великою проблемою є брак медперсоналу. З початком війни більшість висококваліфікованих лікарів виїхали з окупованих територій. «МОЗ ЛНР» констатує, що лікарні укомплектовані лікарями на 60%, молодшим і середнім медперсоналом – на 70%. Надія «рспубліканської» медицини – лише на випускників медуніверситету та медколеджу. За заявою «МОЗ», в 2017 році саме за рахунок молодих фахівців кадрова ситуація почала дещо поліпшуватися.
Читайте також: Медицина в «ЛНР»: життя без права на майбутнє
Армія
Збройні сили «ЛНР» спочатку створювалися як» народне ополчення, або «Армія Південного Сходу», що складалася в основному з колишніх українських силовиків, добровольців та іноземних найманців (здебільшого росіян). Вперше це формування згадується в березні 2014 р., коли в інтернеті був поширений відеоролик, на якому люди в масках називають себе «Армією південного сходу» і закликають взяти в руки зброю, щоб боротися з українськими націоналістами. Згодом з'ясувалося, що на відео був зображений перший глава «ЛНР» Болотов.
Першим штабом «армії ЛНР» стала захоплена будівля СБУ в Луганську, де бойовики заволоділи всім наявним там зброєю. Потім вони захоплювали інші адміністративні будівлі, пожежно-рятувальні та військові частини, де заволодівали зброєю та технікою.
«Ополчення» сьогодні являє собою 2-й армійський корпус і офіційно іменується «народною міліцією», яка була створена 7 жовтня 2014 указом Плотницького.
Закони «ЛНР» не передбачають обов'язкового призову на строкову службу: армія повністю складається з добровольців-контрактників.
До складу «народної міліції» входять окремі мотострілецькі та артилерійські бригади. У 2017 році міністр внутрішніх справ України Арсен Аваков повідомив, що так звана «армія ЛНР» налічує 14,8 тис.чоловік особового складу. У луганських бойовиків є 196 танків (зокрема, Т-64), 357 бойових бронемашин (БМП-1/2, БРМ-1к, БМД-1/2, БТР-4, БТР-60, БТР-80, БТР-70, БРДМ-2, МТ-ЛБ), 309 артсистем і мінометів (2С1 «Гвоздика», 2С3 «Акація», 2С9 «Нона-С», Д-20, Д-30, 2С4 «Тюльпан», 2С12 «сани»), 86 РСЗВ («Град», «Ураган»), 120 протитанкових засобів (МТ-12, ЗІС-2), 165 засобів ППО (ЗУ-23-2, Стріла-10). Також у бойовиків «ЛНР» була помічена вогнеметна система «Буратіно».
Бойовики «ЛНР»
Техніка «ЛНР»
Крім бойовиків з числа місцевих жителів, проти ЗСУ на Донбасі воює багато громадян Росії, причому з кожним роком їх все більше в рядах «армії ЛНР» в порівнянні з місцевими. Так, в 2014 р. близько 70% «ополчення» складалося з місцевих жителів, тоді як в 2017 р., за даними групи «Інформаційний опір», серед тих, хто на Донбасі воює за «русский мир», до 60% громадян РФ. Неодноразово в полон до українських військових потрапляли так звані «ополченці» з російськими паспортами, в зоні бойових дій постійно виявляють зброю і боєприпаси виробництва РФ, а повітряну розвідку ведуть російські безпілотники.
Росія продовжує наполегливо заперечувати поставки зброї і техніки на Донбас, як і присутність там своїх регулярних військ. У 2017 р.український Генштаб заявляв, що в «ЛНР» і «ДНР» знаходяться 2900 кадрових російських солдатів, при цьому управління двома «корпусами» в Донецьку і Луганську здійснюється Південним військовим округом ЗС РФ.
З огляду на те, що ділянка державного кордону на Донбасі не контролюється Україною, відстежити точну кількість російських військових на Донбасі не так просто. Також слід пам'ятати про більш ніж 20-тисячне угруповання російської армії, зосереджене біля кордонів з Україною. За необхідністю потрібну кількість військових може швидко зайти на територію Донбасу для «підмоги» місцевим бойовикам.
ЗМІ та свобода слова
Мовлення українських телеканалів на території «ЛНР» заблоковано. Після початку конфлікту в 2014 р. Луганськ покинули канали "ІРТА», ЛОТ, ЛКТ. Незабаром бойовики заборонили мовлення 23 українських каналів і одного російського – «Дождь» – нібито через «загрозу безпеці Республіки». Подивитися українське ТБ в «ЛНР» можна хіба що через супутникову антену або в інтернеті.
Телевізійний ефір луганчан зараз наповнюють російські канали, а також місцевий, що знаходиться під контролем бойовиків «Луганськ 24», який входить до складу «ДТРК ЛНР» («державної телерадіокомпанії»). В Алчевську працює телеканал «Аскет», який існував ще задовго до окупації, а з приходом «російської весни» просто «перефарбувався» в «ЛНРівські» кольори. У Стаханові можна насолодитися ефіром «Нового каналу Новоросії», який входить до «Козачої медіагрупи» разом з «Козачим радіо» і газетою «Козачий Вісник». У Красному Лучі віщає ТРК Луч».
У «ЛНР» видаються газети «XXI століття», «Життя Луганське», «Експрес-Новини», перевальське видання «Народна трибуна», алчевські газети «Вогні» і «Ріо-плюс». Події «республіки» «висвітлюють» кілька новинних сайтів: «ЛІЦ» («Луганський інформаційний центр»), молодіжне інформагентство «Істок», «LUG24», ІА «Коментарі», «Луганський телеграф».
До слова, до боротьби з «екстремізмом» в інтернеті в «ЛНР» підійшли не менш серйозно, ніж до телебачення. На окупованій території заблоковані більше сотні сайтів, причому не тільки українських: в чорний список потрапив і британський «Бі-бі-сі».
«Конституція ЛНР» говорить, що кожному гарантується свобода думки, слова і творчості, а цензура ЗМІ не допускається, крім передбачених законом випадків. Ці випадки якраз описує «Закон Про ЗМІ», прийнятий в 2014 році. У статті про неприпустимість зловживання свободою масової інформації сказано, що ЗМІ заборонено використовувати для кримінально караних дій, розголошення держтаємниці, закликів до тероризму, пропаганди насильства, поширення екстремістських матеріалів, порнографії тощо.
На ділі цензура в «ЛНР» цвіте буйним цвітом, причому не тільки засобів масової інформації. Неодноразово бойовики затримували проукраїнських блогерів – їх звинувачували в шпигунстві і екстремізмі і засуджували до довгих тюремних термінів. Серед таких, наприклад, були Влад Овчаренко, Едуард Неделяєв, Геннадій Беницький, які вже на волі. Але, незважаючи на ризик бути затриманими, багато проукраїнськи налаштовані користувачі соцмереж продовжують розповідати без прикрас про нелегке життя у «молодій республіці».
Дотримання прав людини
Міжнародні правозахисні організації констатують численні випадки порушення прав людини в «ЛНР». За свідченнями Human Rights Watch, на окупованій території мають місце незаконні затримання громадян, застосування тортур, примус до праці. Бойовики захоплюють нелояльних до терористичної «влади» журналістів, громадських діячів, представників релігійних організацій, а також членів їх сімей.
Побували «на підвалах» люди повідомляли, що тортури включали в себе побиття, ножові поранення, застосування електричного струму, гасіння сигарет об шкіру, імітацію смертної кари. Повідомлялося про випадки сексуального насильства з боку бойовиків.
Читайте також: Як виглядає невизнана «свобода»: ІДІЛ – фанатизм, іслам і теократія
У 2014 році в Алчевську відбувся «народний суд» над ґвалтівниками неповнолітніх дівчаток, одному з яких «за законами воєнного часу» світила смертна кара, а другому – «Спокута провини» на передовій. «Вироки», винесені городянами, так і не привели у виконання.
Згодом був прийнятий «Кримінальний кодекс ЛНР», в якому, на відміну від «ДНР», смертна кара не передбачена. Тим не менш, свідки у кримінальних справах, що стосуються злодіянь бойовиків, стверджують, що вбивства полонених військовослужбовців і цивільних все ж мали місце.
Економіка
В результаті військового конфлікту під контролем бойовиків опинилася Південна, промислова частина Луганщини і, отже, велика частина великих підприємств і шахт.
Зараз економіка «ЛНР» представлена такими галузями, як важка, легка, харчова промисловість, вугледобувна сфера, будівництво, сільське господарство, торгівля, транспорт, підприємства життєзабезпечення. У «ЛНР» знаходиться понад півсотні великих підприємств, таких як Алчевський металургійний комбінат, Стахановський завод феросплавів, луганські заводи «Сантехдеталь», «Маршал», лікеро-горілчаний завод «Луга-Нова», Стахановський вагонобудівний завод, Брянківський завод фільтрів та ін. На окупованій території Луганщини залишилося 42 вугільні шахти.
При цьому велика кількість підприємств простоює, частина обладнання ріжеться на метал або вивозиться в Росію. Працівникам затримують зарплати: фіксуються випадки, коли шахтарям пропонують буквально працювати за їжу.
Але таким працівникам ще пощастило: деякі вугледобувні підприємства і зовсім розграбовані і занедбані. Наприклад, незавидна доля спіткала шахту в Первомайську.
В тему: Блогер показав, як виглядає «врятований» Первомайськ
Але навіть це не найстрашніше: гірше те, що занедбані шахти починають затоплюватися грунтовими водами, що загрожує обвалами грунту, виходом на поверхню метану і затопленням сусідніх шахт, в тому числі знаходяться на підконтрольній Україні території.
В інших сферах економіки ситуація не краща. Окупаційна «влада» не змогла впоратися навіть з такою порівняно нескладною справою, як Роздрібна торгівля: багато «віджатих» магазинів українських торгових мереж так і стоять покинутими.
Промисловість «ЛНР " відчуває великі складнощі як з поставками сировини для виробництва, так і зі збутом продукції. До зими 2017 р.деякі підприємства на окупованій території працювали під українською юрисдикцією. Люди мали можливість працювати і отримувати зарплату. Але потім почалася торгова блокада з боку України-розпочата активістами і згодом підтримана офіційно владою, а «влада» «ЛНР» в якості відповідного заходу «націоналізували» підприємства, в основному належали Рінату Ахметову. Серед таких виявилися АМК, ДТЕК «Ровенькиантрацит», «Свердловантрацит», ПрАТ «Аквасервіс», ПрАТ «Екоенергія», ПАТ «Краснодонвугілля», Вітряний парк Лутугинський, Вітряний парк Краснодонський.
«Націоналізовані» підприємства зобов'язали платити податки в казну «ЛНР». Зараз бюджет «республіки» наповнюється в основному за рахунок прибуткового податку, податку з обороту, на прибуток і спрощеного.
Економіка «ЛНР» не змогла б «вижити» без російських субвенцій. Експерти роблять висновок, що частка вливань з боку «північного сусіда» в бюджетах «республік» становить близько 80%. В абсолютних цифрах обсяг вкладених в «Л/ДНР» коштів оцінюється різними джерелами в діапазоні від 1 до 6 млрд. доларів на рік. Щоправда, останнім часом Росія, зважаючи на згубний вплив західних санкцій на її економіку, почала урізати свої витрати на маріонеткові псевдодержави Донбасу. Ще восени 2017 року стало відомо, що РФ скорочує «гуманітарну програму» для «Л/ДНР» на 1,8 млн. рублів.
Валюта і банківська система
З початку окупації в «ЛНР» використовувалися як гривні, так і рублі. З березня 2015 р. в «республіці» була введена мультивалютна система, що передбачає ходіння «на рівних» гривні, рубля, долара і євро.
Рублева маса в обороті поступово збільшувалася, а гривневої – навпаки, відчувався все більший дефіцит, і з 1 вересня 2015 російський рубль став основною грошовою одиницею в «ЛНР». У рублях стали виплачуватися зарплати, пенсії та соцдопомоги.
Спочатку курс гривні до рубля був фіксованим – 1:2. Потім з'явився так званий «Державний банк ЛНР», який встановлював плаваючий курс рубля. Фактично в «ЛНР» паралельно діяло два курси валют, і в магазинах як і раніше можна було розплачуватися гривнями за курсом 1:2, який був менш вигідний, ніж «плаваючий банківський», але здачу продавці давали тільки рублями. Таким чином керівництво «республіки» стимулювало населення міняти гривні на рублі – у «Держбанку» це можна було зробити за плаваючим курсом.
З 1 березня 2017 р. в «ЛНР» вирішили остаточно перейти на російський рубль – «для стабілізації фінансово-грошової системи». Місцеві жителі повідомляли, що з цього дня гривню в луганських магазинах приймати перестали.
Незабаром після початку військового конфлікту окуповану територію покинули всі українські банки. «ЛНР» довелося створити власну банківську установу.
«Держбанк ЛНР» був заснований 24 березня 2015 р. (до цього установа називалася розрахунково-касовим центром). Зараз в «ЛНР» діє 113 відділень «Держбанку», 30 банкоматів і 56 терміналів. З 2017 р. банк випускає пластикові карти.
Карти «держбанку ЛНР»
«Держбанк ЛНР» здійснює виплату пенсій, соцдопомог, страховок, обслуговує особисті рахунки громадян та поточні рахунки юросіб, здійснює обмін валют, приймає комунальні платежі. Також на сайті банку вказана можливість міжнародних розрахунків через представництво Міжнародного розрахункового банку Південної Осетії.
На лютий 2018 г. «Держбанк ЛНР» встановив такі курси валют: 1 долар – 57,59 руб., 1 євро – 71,23 руб., 1 гривня – 2,16 руб.
Інфляція
Про динаміку інфляційних процесів в «ЛНР» можна судити за показниками індексу споживчих цін, які публікуються на сайті «Держкомстату». У 2014-2015 рр. моніторинг цін не проводився через бойові дії в регіоні.
До грудня 2016 р.річна інфляція в «ЛНР» склала 0,9%. А в 2017 р.в «Держкомстаті» і зовсім відзвітували про дефляцію в другому півріччі: з серпня по грудень ІСЦ був нижче 100%, і в грудні річна дефляція склала 0,5%. Якщо вірити цим даним, то в «ЛНР» рівень інфляції в останні два роки був нижчим, ніж в Україні та Росії (в 2016 р.в Україні – 12,4%, в РФ – 5,4%; в 2017 р. в Україні – 13,7%, в РФ – 2,5%).
Даних про ВВП " ЛНР " в публічному доступі немає. Можливо, він «засекречений в цілях безпеки», як в «ДНР», хоча більш імовірно, що його просто ніхто не розраховує. У всякому разі, «влада» «ЛНР» не давали ніяких коментарів з цього приводу.
Рівень життя населення
За інформацією «Міністерства фінансів», мінімальна зарплата в «ЛНР» з 1 січня 2018 р.становить 3241 руб., або в перекладі на українську валюту – 1500 грн. Для порівняння, в Україні мінімальна зарплата з 1 січня становить 3723 грн., тобто в два з половиною рази більше.
Середня зарплата в «ЛНР» в 2017 р склала 8669 руб. (4013 грн.), тоді як в Україні в грудні 2017 р.цей показник був на рівні 8777 грн.
«Доброю» в «ЛНР» вважається зарплата від 10 тисяч рублів. На найвищі оклади можуть розраховувати різного роду керівники, провідні фахівці, бухгалтери, IT-фахівці, військовослужбовці. «Центр зайнятості» пропонує вакансії головного бухгалтера з зарплатою 23 тис.руб., гірникам обіцяють від 12 до 20 тис. руб., викладачі у вузах отримують 15-18 тис. руб., вчителі в школах – 8-12 тис. руб., лікарі – 9-13 тис. руб., медсестри – 3-4 тис. руб., касири, товарознавці – 4-6 тис. руб. військові можуть отримувати від 15 до 40 тис. руб., залежно від звання і участі в бойових діях.
Рівень безробіття в «ЛНР» складно оцінити об'єктивно. В ООН схиляються до того, що близько 50% працездатних жителів окупованого Донбасу не можуть знайти роботу. Та й ті, хто працює, часом змушені місяцями чекати виплати зарплати. Наприклад, шахтарі, яким стало нічим годувати дітей, виходять на мітинги і навіть погрожують терактами.
В тему: Чого не зробиш заради зарплати: в «ЛНР» шахтарі замінували шахтоуправління
Мінімальна пенсія в «ЛНР» становить 2904 руб. (або 1344 грн.). У «республіці» налічується близько 450 тисяч пенсіонерів, і половина з них змушені жити на таку суму виплат. Варто зазначити, що в Україні мінімальна пенсія не набагато вища – 1452 грн.
У 2017 році «Пенсійний фонд ЛНР» відзвітував, що середня пенсія по «республіці» у цивільних пенсіонерів – 4265 руб. (1974 грн.), у пенсіонерів силових структур – 4845 руб. (2243 грн.), в той час як в Україні середня пенсія становить 2447 грн.
Частина пенсіонерів «ЛНР» отримує подвійні пенсії – і «республіканські», і українські. Для цього вони повинні регулярно, хоча б кожні 59 днів, виїжджати на вільну територію і відзначатися в «Ощадбанку» кожні 3 місяці.
Незахищеним категоріям громадян в «ЛНР» виплачують соцдопомоги. Так, існують одноразові допомоги: по вагітності та пологах (3700 руб.) і при народженні дитини (20 640 руб.). Щомісячні допомоги виплачуються: багатодітним сім'ям (1000 руб./міс. на кожну дитину), сім'ям з дітьми до 3 років (1720 руб./міс.), матерям-одиначкам (1000 руб./міс. на кожну дитину), малозабезпеченим сім'ям (2800 руб./міс.), дітям-сиротам (6-7 тис.), інвалідам (2-3 тис.).
Ціни і тарифи
Ціни на більшу частину основних продуктів харчування в «ЛНР» зараз не набагато відрізняються від українських. Порівняємо їх, грунтуючись на даних «Держкомстату ЛНР» і Державної служби статистики України за січень 2018 р.Для наочності ціни «ЛНР» в рублях переведемо в гривневі за курсом, встановленим «Держбанком ЛНР».
| Продукт | Ціна в «ЛНР», грн. | Ціна в Україні, грн. |
| Хліб житньо-пшеничний | 15,40 | |
| Мука | 6,35 | 9,55 |
| Яловичина | 129,13 | 117,14 |
| Свинина | 113,33 | 110,28 |
| Курятина | 46,04 | 54,86 |
| Сало | 77,13 | 72,20 |
| Риба морожена | 68,62 | 66,79 |
| Рис | 23,17 | 23,30 |
| Гречка | 15,85 | 21,53 |
| Макаронні вироби | 11,09 | 14,91 |
| Сахар | 14,71 | 15,62 |
| Яйця | 16,72 | 27,95 |
| Картопля | 9,58 | 6,43 |
| Морква | 10,09 | 7,18 |
| Цибуля | 7,73 | 5,73 |
| Молоко | 19,96 | 22,01 |
| Олія вершкова | 155,47 | 179,75 |
| Олія рослинна | 28,78 | 34,18 |
Як видно, в «ЛНР» дорожче м'ясо і овочі, але в той же час дешевше борошняні вироби, крупи, яйця, молоко. Крім того, ціни на паливо в «ЛНР» нижчі за українські: літр бензину А-92 в «ЛНР» коштує 20,99 грн.,( в Україні-28,58 грн.), А-95 – 21,65 грн. (в Україні - 29,43 грн.), дизельне паливо - 22,74 грн. (в Україні - 27,03 грн.).
Низькі тарифи на комунальні послуги – те, чим найчастіше хваляться «влади» невизнаних «республік». На окупованій території вартість ЖКП дійсно в рази нижче, ніж в Україні та Росії.
Ціна 1 м куб. газу в «ЛНР» при наявності лічильника – 1,30 грн., без лічильника – 13,75 грн./міс. з людини. В Україні ж тариф на газ для населення становить 6,96 грн. за 1 м куб.
Електроенергія при споживанні менше 100 кВт / год на місяць в «ЛНР» коштує 0,34 грн. за 1 кВт/год, при споживанні від 100 до 600 кВт / год на місяць – 0,58 грн., понад 600 кВт / год на місяць – 1,30 грн. В Україні при споживанні до 100 кВт/год на місяць тариф становить 0,90 грн., понад 100 кВт/год на місяць – 1,68 грн.
Читайте також: Як виглядає невизнана «свобода»: Держава Палестина – боротьба за незалежність чи тероризм?
Головним водопостачальним підприємством в «ЛНР» є «Луганськвода», яким встановлено тариф на подачу холодної води – 6,72 грн./ м куб., на водовідведення – 4,07 грн./ м куб. тарифи на воду в Україні у різних постачальників різняться в діапазоні від 15 до 25 грн./ м куб., а у деяких підприємств ще вище.
Тариф на опалення в «ЛНР» – 4,36 грн./ м кв. в опалювальний сезон, абонплата протягом року – 1,32 грн./ м кв. в Україні за тепло потрібно платити 30-35 грн., а то й більше 40 грн. за м кв.
З початком військового конфлікту ціни на нерухомість в окупованих містах Луганщини відчутно впали. На сайтах приватних оголошень однокімнатні квартири в Луганську пропонують за середньою ціною 7-9 тис. дол., є і ціни від 4,5 тис. дол. Двокімнатну квартиру можна купити за 10-12 тис. дол., трикімнатні в основному пропонуються за 13-16 тис.дол. Є у продажу квартири і вартістю понад 20 тис. дол.
В інших містах «ЛНР» житло дешевше. Наприклад, у Стаханові, Первомайську, Красному Лучі продають однокімнатні квартири за ціною від 2 тис.дол., трикімнатні – за 7-10 тис.дол. Власники, які хочуть якомога швидше позбутися житла на непідконтрольній території, готові продавати навіть хороші квартири практично за безцінь.
Туризм і культурна спадщина
Луганщина ніколи не була багатою привабливими для туристів місцями. Тим не менш, в «ЛНР» взялися розвивати внутрішній туризм: в основному це екскурсії по Луганську, по місцях, пов'язаних з «молодою гвардією», а також відвідування храмів та історичних садиб в різних населених пунктах «республіки».
Як до окупації, так і зараз регулярно проводяться екскурсії в музей «Молодої Гвардії» в Краснодоні, присвячений відомій молодіжній підпільній організації. Тут зберігається понад 20 тисяч експонатів і найбільший архів документів, що стосуються діяльності «Молодої Гвардії».
Музей «Молодої гвардії» у Краснодоні
Також популярне місце екскурсій з метою патріотичного виховання молоді-меморіальний комплекс «Слава» в Ровеньках, де розташовані братські могили радянських солдатів і молодогвардійців.
Меморіальний комплекс «Слава» у Ровеньках
Велику архітектурну цінність являє собою садиба промисловця Казимира Мсциховського, яка знаходиться у Селезнівці Перевальського району. Унікальне для Донбасу будова замкового типу було побудовано на рубежі XIX-ХХ ст. Садибу оточує ландшафтний парк з віковими деревами. Правда, і будови, і територія навколо них вже багато років в занедбаному стані: самі збережені з них – на фото. «ЛНР» проводить тут екскурсії і навіть «старовинні бали», але реставрувати пам'ятник архітектури не поспішає.
Усадьба Мсциховського
Найбільшою природною пам'яткою «ЛНР» можна назвати відділення Луганського природного заповідника – Провальський степ, який розташований у Свердловському районі. Тут знаходяться мальовничі Королівські скелі та 300-річний Провальський дуб. Територія заповідника постраждала під час бойових дій у 2014 році.
Королівські скали
Цікавим геолого-археологічним об'єктом є Мергелева гряда, яку ще називають «Луганським Стоунхенджем». Вона знаходиться в районі села Степанівка Перевальського району і являє собою комплекс будівель із землі і каменю, а також 7 курганів. Імовірно, на цьому місці кілька тисяч років тому розташовувалося стародавнє святилище.
Мергелева гряда
До реєстру об'єктів культурної спадщини «ЛНР» внесено безліч пам'ятників, пов'язаних з радянською епохою і Другою світовою війною, меморіальні комплекси, братські і одиночні могили радянських воїнів, жертв фашизму, храми, деякі будівлі.
Деякі об'єкти, внесені до реєстру, були споруджені вже під час окупації: наприклад, пам'ятник загиблим шахтарям в Брянці, братська могила «захисників Донбасу» в Красному Лучі, пам'ятні знаки загиблим «ополченцям» тощо. Також, на думку «влади», до культурної спадщини «ЛНР» відноситься пам'ятник бойовику Мозговому в Алчевську.
Пам'ятник Мозговому
Може здатися дивним, але в «ЛНР», на відміну від «ДНР», досі стоять неушкодженими пам'ятники жертвам Голодомору та сталінських репресій.
Пам'ятник жертвам Голодомору
Серед уродженців Луганської області чимало відомих і видатних особистостей. Визнані всією Україною таланти родом з Луганщини – поети Сергій Жадан, Василь Голобородько, актори Володимир Хорунжий, Володимир Горянський, художник Костянтин Могилевський, поетеса і сценарист Любов Якимчук, режисер Ігор Колтовський, автор Студії «Квартал 95», режисер і сценарист Андрій Яковлєв, фотограф і фотожурналіст Олександр Чекменьов, телеведучий Валерій Сараула, модель Сніжана Онопко, співачка Єва Бушміна (справжнє ім'я – Яна Швець).
Народилися в Луганській області і деякі російські діячі мистецтва: актори Ігор Гаспарян, Анатолій Просалов, ігор Баголей, актриса Євгенія Лоза, актриса і телеведуча Алла Міхєєва, режисер Юрій Іоффе, актор, режисер та драматург Павло Морозов.
Читайте також: Як виглядає невизнана «свобода»: Сомаліленд – Республіка Вільного Народу
Також Луганщина є батьківщиною ряду відомих політиків, більшість з яких важко назвати проукраїнськими: це Олександр Єфремов, Спиридон Кілінкаров, Наталія Королевська, Володимир Медяник, Микола Гапочка, Володимир Пристюк, Олександр Антипов, Андрій Портнов, Василь Волга, Наталія Поклонська і загибла в автокатастрофі Ірина Бережна.
В смт. Білокуракине народився нинішній народний депутат від БПП Віталій Курило. А ізраїльський політик Юлія Малиновська, депутат Кнесету 20-го скликання, родом з Луганська.
Луганщина подарувала Україні та світу цілу армію талановитих спортсменів. Серед них видатний легкоатлет Сергій Бубка, боксери В'ячеслав Глазков, Денис Берінчик, гімнастка Вікторія Мазур, стрибунка у воду Анастасія Недобіга, велосипедистка Ганна Соловей та багато інших. А вже відомих футболістів серед уродженців Луганщини - не один десяток: це Артем Савін, Дмитро Гречишкін, Денис Гармаш, Антон Хромих, Руслан Зейналов, Костянтин Ярошенко та інші. Крім того, знаменитий російський боєць Федір Ємельяненко народився в місті Рубіжному.
Є серед уродженців Луганської області відомі персоналії, пов'язані з війною на Донбасі та протистоянням російській агресії. У Луганську народився Тимур Юлдашев – пауерліфтер, майстер спорту міжнародного класу, командир батальйону МВС особливого призначення «Темур». Він загинув 26 серпня 2014 року в бою за Савур-Могилу. Родом з Красного Луча Володимир Жемчугов – Герой України, який пішов захищати свій рідний край від російських терористів, побував у ворожому полоні, звідки повернувся без рук і зору. В'язень Кремля Артур Панов родом з Краснодона: 20-річний хлопець засуджений в Росії до 8 років колонії за «організацію теракту в Ростові».
Замість епілогу
Не одне десятиліття шахтарі і робітники Донбасу жили думкою, що вони – годувальники всієї України, навіть тоді, коли промисловість регіону вже повільно, але невідворотно вмирала. Місцева влада, стурбована власним збагаченням і розподілом сфер впливу, не ставила собі за мету розвиток Луганської області. Але ж регіон був дуже багатий корисними копалинами і виробничими потужностями – можливо, потрап він в руки чесних і умілих господарників, – сьогодні Луганщина була б промисловою перлиною України. А якби місцевим жителям не вселяли думку, що в розвалі заводів і шахт винен Київ, – можливо, «російськи мир» і не прийшов би на цю землю.
Зараз в «ЛНР», по суті, триває процес, запущений ще багато років до цього, тільки в набагато більш катастрофічних масштабах. Люди втрачають роботу і надії на майбутнє, багато виїжджають в інші регіони, хтось вступає в незаконні збройні формування тільки тому, що інших способів заробити грошей не залишилося.
Читайте також: Як виглядає невизнана «свобода»: «ДНР» – історична бомба уповільненої дії
«ЛНР» живе у стані «ні війни, ні миру». Масштабні бойові дії тут вже не ведуться, та й «влада республіки» давно вже не висловлює претензій на територію всієї Луганської області, на відміну від те ж «ДНР», де регулярно «вселяють надію» населення захопленням вільних українських міст в майбутньому. Складається враження, що Луганськ загруз у трясовині «русского мира» за інерцією, слідом за Донецьком, і якби зараз випала можливість повернутися в Україну, то окуповані райони Луганщини із задоволенням би це зробили. Цікаво, що таку думку висловлювали навіть представники «влади ЛНР».
Зрозуміло, що Росія якщо і погодиться повернути захоплені території під контроль України, то лише на своїх умовах, за яких Донбас отримає широку автономію і зможе впливати на зовнішньополітичний курс всієї країни. Але Україна на такі умови ні за що не погодитися. Тому говорити про деокупацію окремих районів Донбасу поки рано. Та й чи готова зараз Україна звалити на себе регіони, понівечені війною і місцевими «управлінцями»?
Але, як зазвичай говорять після будь-яких руйнівних подій, відновити можна все, крім людських життів. Хочеться вірити, що рано чи пізно мирна і сильна Україна обов'язково поверне під свій контроль «заблукалий» Донбас, а війна, окупація, беззаконня і безгрошів'я залишаться для його жителів лише в страшних спогадах.
Читайте також: Як виглядає невизнана «свобода»: Крим – той, що дрейфує в «рідній гавані»
нет
Статьи:
ОСТАННІ НОВИНИ
